Ответ:

Объяснение:

Інколи нам здається, що ми прекрасно знаємо, як «взути черевики іншого» — і насправді хочемо увійти в ситуацію людини, коли чуємо, що в її житті сталося щось тяжке. Однак ми можемо помилятися щодо того, чим для цього іншого є підтримка, і замість давати її — мимохіть влазимо з чоботами у чиєсь серце. А воно ж таке чутливе, що наші тверді підошви завдають ще більшого болю. Тому, щоби взути чиєсь взуття, треба спершу зняти своє. Я вірю, що найпрекрасніші моменти між людьми стаються тоді, коли вони відчувають, що їх зрозуміли, вислухали і прийняли. Це такий невід’ємний елемент будування власного внутрішнього «дому», затишку свого серця, де завдяки такому досвіду ми можемо вчитися любити самих себе та довіряти іншим. Вислухання також допомагає творити глибокі й тривалі зв’язки — бо тих, що поверхові, для життя нам замало. Попри найкращі наміри, що нами керують, не всі наші втручання покращують самопочуття людини, яку ми хочемо розрадити. Зрештою — може, сама ідея «втішання» надміру розрекламована і зовсім не про це йдеться людині, яка довіряє нам настільки, що відкриває перед нами якусь болісну частинку себе. Якби спробувати це якось упорядкувати, в шкалі від байдужості («мене не стосується те, що ти переживаєш») до емпатії, то можна вирізнити кілька менш чи більш помічних стратегій вислуховування іншої людини.