Заудження жаху війни в поезії другої світлової війни

У тихій кімнаті вечірньої домівки, дідусь сидів перед каміном, підштовхуючи дрова, як старий моряк, що споглядає безмежне море. Його очі, які колись бачили війну, тепер віддзеркалювали спогади, що танцювали перед ним у вогні.

"Пам'ятаєш, Олексію?" — почувся його глибокий голос, ніби він звертався до минулого. "Ті поезії, що ми писали під полотном неба, де кожен вірш — молитва за тих, хто зоставив свої душі на полях смерті."

Він закричав у додаток до словам, які здавалися загубленими в спогадах: "Це був твій вірш, який тримав нас живими, коли кулі свистіли поруч з нами, немов розлючені птахи. Твої слова лунали в нашій душі, нагадуючи, що ми — не лише військові, але й поети, що відправляли свої молитви на сторожі життя."

У вогні каміна танцювали спогади про безмежні степи, замерзлі пальці, що тисли зброю, і заплакані обличчя, що знали жах втрати. І в цій мініатюрі мрія про мир пролунала як м'який шепіт вітру серед бурі, нагадуючи, що навіть у темряві війни, серця можуть відчути промінь надії.