Великий князь Руський - титул глави Великого князівства Руського, що виник під час громадянської війни у ВКЛ 1432—1440 рр.

З 1398 року Литовське князівство стало називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. А Вітовт Великий був проголошений Великим князем Литовським, Руським та Жемайтійським.

Під час громадянської війни у ВКЛ (1432—1440) було проголошено створення Великого князівства Руського, Великий князь Литовський Свидригайло Ольгердович був проголошений Великим князем Руським.

До складу Великого князівства Руського входила вся територія України у складі ВКЛ, а також Полоцька, Вітебська та Смоленська землі.

Українські, білоруські та частина литовських князів підтримала Великого князя Руського Свидригайла у його боротьбі з поляками та їх ставлеником - князем Сигізмундом. Політична влада у державі переважно належала руським (українським та білоруським) православним магнатам та шляхті.

Фактично Велике князівство Руське перестало існувати після поразки українсько-білоруських військ Свидригайла у битві біля Вількомира 29-30.08.1435 р.

Наступним Великим князем Руським проголосив себе польський король Александр Ягеллончик, повний титул якого звучав: Божою Ласкою король Польщі, а також землі Краківської, Сандомирії, Сирадії, Лехії, Куявії, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, земель Хелмна, Ельблонга, Помор'я та інших пан і володар.

В результаті укладання Гадяцького договору, 16 вересня 1658 р., мало бути створенно Велике князівство Руське, яке б увійшло як суб'єкт федерації до складу Речі Посполитої Трьох Народів. Титул Великого князя Руського було надано гетьману України Івану Виговському.

Титул "Великий князь Руський" носили польські королі аж до розділу Речі Посполитої (1795 р.).