В українському національ­ному відродженні 1820-1830-х років не було нічого такого, що представляло б серйозну загро­зу для Російської імперії. Укра­їнські патріоти - літератори, збирачі фольклору, укладачі іс­торії та граматики - зберігали лояльність цареві і Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі служ­бою у російських державних ус­тановах. Гулак-Артемовський ті­шився з перемоги російського війська над польськими повстан­цями у 1831 p., з того, що його командуючий генерал Пашкевич «видавив з поляків весь жир». Квітка-Основ'яненко у «Листах до любезних земляків» відверто вихваляв пануючий лад, а Метлинський називав Москву «рідним краєм»77. Зі свого боку, Санкт-Петербург розглядав літературно-науковий рух в Україні як час­тину «загальноруського» куль­турного процесу. Після польсь­кого повстання 1830-1831 pp. російський уряд звернув увагу на цей рух в Україні, маючи на­мір за його допомогою укріпи­ти «руський» характер Південно-Західного краю. Особливо наго­лошувалося на розвитку історич­них досліджень в Україні. У 1843 р. при канцелярії київсько­го генерал-губернатора було засновано Тимчасовий комітет для розгляду давніх актів. Метою створення цієї археографічної комісії була публікація історич­них документів, що доводили б безпідставність польських пре­тензій на цей край і виправдову­вали б антипольську русифікаторську політику. У діяльності комісії взяло участь чимало ук­раїнських патріотів.

Свідоме використання укра­їнського руху у власних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці Російської імперії78. До повстання 1830-1831 pp. Петербург не приділяв великого значення національно­му питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель ґрунтувалася на традиційному визначенні гро­мадянства: від громадянина ви­магалося вірнопідданого вико­нання своїх обов'язків та безумовної лояльності цареві. Його віросповідання чи націо­нальна приналежність не брали­ся до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російсь­кої правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, поль­ських шляхтичів тощо). Те саме стосувалося членів Російської академії наук та професорсько­го складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих ро­ків служби у Петербурзі й Мос­кві так і не навчилися розмовля­ти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петер­бурзького двору була французь­ка, а частина провінційного дво­рянства розмовляла німецькою. Повстання 1830-1831 років на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є над­ійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявили­ся ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 1830-х ро­ках, за правління Миколи І (1825-1855). Головним ідеоло­гом нового курсу став призначе­ний Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував три принципи, на які має спиратися російська державність: «само­державство, православ'я, народ­ність». Перші два принципи були старими і зрозумілими, тимчасом як третій - «народність» -відповідав модерним західним інтелектуальним тенденціям. Не­зрозумілим було, як провести цей принцип у державі, де ро­сійською мовою розмовляє мен­ше половини населення. Уваров пропонував розв'язати цю про­блему простим й ефективним способом - русифікацією іншої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети мала стати освітня політика. У першу чергу треба було заступити іно­земних професорів і вчителів на російських. Уваров не лише про­вів чистку професорського скла­ду, а й відібрав молодих і найталановитіших викладачів для ста­жування у західноєвропейських університетах, а після завершен­ня стажування призначав їх на високі посади.