Перша світова війна розколола II Інтернаціонал на прихильників громадянського миру і підтримки власних урядів у боротьбі із зовнішнім ворогом і противників «світової бійні», з яких одні закликали робітників воюючих країн до активної боротьби за «мир без переможців і переможених, без анексій і контрибуцій» (пацифісти), Інші — до боротьби проти власних урядів, що ведуть війну («Циммервальдська ліва»).

Після закінчення війни обидві течії відкололися від II Інтернаціоналу. На базі "Циммервальдської лівої" в 1919 році утворився III Інтернаціонал (Комінтерн). Ряд партій і груп, у тому числі англійська незалежна Лейбористська партія, незалежна соціал-демократична партія Німеччини на чолі з К. Каутським і Р. Гільфердингом, Французька секція робітничого Інтернаціоналу (СФІО), Російські меншовики і есери на чолі з в. м. Черновим, австрійські соціал-демократи на чолі з Ф. Адлером і О. Бауером і швейцарські на чолі з Р. Гріммом, розійшовшись у поглядах як з другим Інтернаціоналом, так і з Комінтерном, утворили в лютому 1921 року так званий «Двосполовинний», або віденський, Інтернаціонал (офіційно — міжнародне робітниче об'єднання соціалістичних партій)[2].

Залишки II Інтернаціоналу, провівши в 1919 році конференції в Берні і Люцерні, в липні 1920 року на Женевському Конгресі проголосили відтворення Другого Інтернаціоналу; опоненти називали це об'єднання «Бернським Інтернаціоналом».