Ответ:

1.Коли було створено систему освіти на українських землях?

Великий князь Київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності, вченості і освіти в давній Україні-Русі. У «Повісті минулих літ» говориться: «Любив Ярослав книги… Зібрав скорописців багато, і перекладали вони із грецької на слов'янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються вірні люди і насолоджуються плодами глибокої мудрості… Велика користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які наповнюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах — бездонна глибина… У книгах — світло мудрості…»

2. Як була започаткована вища освіта?

Основою вищої науки у ці часи на наших теренах була грецька мова, на західних українських землях вчили ще латини та німецької мови. Київський митрополит (1147—1154) Климент Смолятич, талановитий письменник та філософ, писав, що в ХІІ ст. в Україні було 300–400 вчених, які добре володіли грецькою. Згодом за короля Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої України-Руси була візантійська освіта, яка спиралася на надбання багатьох поколінь і за своїм рівнем стояла чи не найвище в тогочасній Європі. Але отримати її могли лише одиниці, які досягали Царгорода.

3. Яку роль виконували університети на українських землях

у XIX — на початку ХХ ст.?

У 1892 р. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Товариство мало за мету зосе­редити наукові сили всіх українських земель. Згодом воно почало відігравати роль Української Академії наук. Това­риство мало три секції: філологічну, історико-філософську і математично-природничо-лікарську, при яких діяли три організаційні комісії: друкарняна, книгарняна та бібліотечна. Історико-філософську секцію з 1894 р. очолював видатний український історик М. Грушевський (1868-1934).

Гумористично-сатирична форма лі­тературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також лірич­ні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мова­ми. Жанр байки розвивали також А. Боровиковський та М. Білецький-Носенко.

Виходець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) відомий як основопо­ложник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. Перша - це потяг до сентименталізму: у творах «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дівка» переважають життєві почуття та переживання, християнсько-релігійний світогляд. Друга - це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях «Салдацький патрет», «Конотопська відьма», «Мертвецький Великдень» Квітка висту­пає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народ­ної вигадки та іронії.

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Осиов’яненка пов’язане ста­новлення нової української драми. Оби­два письменники були визначними ор­ганізаторами театрального життя пер­шої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І. Котляревського «На­талка Полтавка», «Москаль-чарівник», комедії Г. Квітки «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» до цьо­го часу зберегли популярність в теат­ральному репертуарі.

20-ті - 40-ві роки позначаються до­сить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов’язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з’являються такі журнали, як «Харьковскій Демокріт», «Украин­ский вестник», «Украинский журнал», альманахи «Сніп», «Молодик», зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографіч­них матеріалів і окремих літературних творів.

4. Чому в Російській імперії українці не могли здобути освіту

рідною мовою?

Тому що украЇнська мова була заборонена, і вони просто не могли єю користуватися. А також був Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II від 18(30) травня 1876, підписане в Бад-Емсі і спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери (церква, музика, театр, книгодрукування (заборона ввезення на територію імперії книг, що надруковані українською мовою)) і обмеження її лише побутовим вжитком, заборона публічних виступів українською мовою, призвело до тимчасової дезорганізації українського руху в Наддніпрянщині.