Мене глибоко вразила балада Т. Г. Шевченка "Тополя", написана за мотивами усної народної творчості. В ній зображені глибокі переживання дівчини, яку доля розлучила з коханим.

Минув рік, минув другий, а парубок не повертається. Дівчина страждає:

Не співає чорнобрива,

Стоя під вербою;

Не співає, — як сирота,

Білим світом нудить.

Вона не зрікається своїх почуттів навіть заради заміжжя з старим та багатим чоловіком, адже "любить його серце не навчити". А життя без кохання гірше за смерть.

Не хочу я пановати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Дівчина звертається до ворожки з проханням розповісти їй, чи живий коханий, адже "без милого скрізь могила". Але чудотворне зілля старої не може повернути дівчині судженого. У чорній розпуці приходить вона до тополі, благаючи вирости високою та спитати в Бога, чи дочекається вона коханого, але під впливом зілля сама стає тополею.

Я співчуваю стражданням дівчини, вірної своїм почуттям, і глибоко захоплююсь силою її кохання, нескореного життєвими обставинами.