Ответ:

Любовна лірика Б. Л. Пастернаку, по – моєму, є однієї зі складових частин глобального гуманізму творчості поета. У віршах, присвячених улюбленим жінкам, як би є присутнім заклик вдивитися, вслухатися, вчувствоваться в мир його душі, але в жодному разі не вторгатися в нього. І сам поет ніколи не вторгався в душі улюблених, але саме – вчувствовался й вслухувався. От фрагмент одного з перших віршів про любов:

Я теж любив, і вона жива ще.

Всі так само, котячись у ту початкову рань,

Коштують часи, зникаючи за краєчком

Мгновенья. Всі так само тонка ця грань…

Ліричний герой говорить про любов у минулому часі, але розчарування немає. Він розуміє, що сама по собі любов допомагає перебороти суєту й вульгарність миру й тому про погаслій колись іскру любові нерозумно шкодувати. Це однаково хоч і коротке, але звільнення духу від нелюбові. Пастернак з філософською глибиною відображав у своїх віршах саме це достоїнство найвищого людського почуття

Пастернак уважав, що досягнення змісту любові рівносильно розгадці змісту буття, і, навчений гірким досвідом, писав:

Любити інших – важкий хрест…

Біль розриву випробував і він. У його циклі «Розрив» чується справжній стогін душі, що втрачає любов. Але хочу відзначити знову, що й тут почуття ліричного героя Пастернаку далекі від розчарування, сарказму й т.д. Він перемагає, а не переборює свій біль:

Об сором, ти в тягар мені! Об совість, у цьому ранньому

Розриві стільки мрій, наполегливих ще!

Коли б, людина, – я був порожнім собраньем

Скронь і губ, і око, долонь, плечей і щік

Ліричний герой, навпаки, бачачи розчарування улюбленої, остерігає її від цього згубного почуття:

Розчарувалася? Ти думала – у світі нам

Розстатися за реквіємом лебединим?

Розраховуючи на горі, зіницями розширеними

У сльозах, приміряла їхня непереможність?

Поет будує метафору на питаннях улюбленої, які вже самі в собі несуть відповідь

Віршам про любов Пастернаку властиві особлива музикальність і, я б сказав, чарівне підсвічування ассоциативности: «Нікого не буде в будинку…»; «Ти як майбутність увійдеш».

Чуйне серце поета з особливою теплотою відкривалося назустріч жінкам, душі яких, минулого рівні йому по художньому сприйняттю миру й любові. Це – Ганна Ахматова й Марина Цветаева. Поет обом присвятив вірші. Вони цікаві не пристрастю фізичної, але духовної

Ганні Ахматової:

Мені здається, я підберу слова,

Схожі на вашу первозданність

А помилюся, – мені це трынь – трава,

Я однаково з помилкою не розстануся

И – Марині Цветаевой:

Ти вправі, вивернувши кишеню,

Сказати: шукайте, рийтеся, шарте

Мені однаково, чим сир туман

Будь – яке минуле, як ранок вмарте.

Яким преклонінням перед величезністю щиросердечної краси цих жінок струменіють присвяти. Рефреном у тій і іншій присвяті проходить – «однаково», як би підтвердженням, що велич душі людської в любові й шляхетності не залежить ні від яких зовнішніх обставин, крім Бога, а Бог завжди за любов

Единосущность любові й поезії Пастернаку завжди буде співзвучна читачам його віршів