Объяснение:

Якийсь лікар (від імені якого й ведеться розповідь) знайомиться з інженером Ананьєвим і студентом фон Штенбергом, і стає свідком їх спору. Предмет дискусії – песимізм, якому серед багатьох молодих людей схильний Штенберг. Мовляв, якщо всі до єдиного результати людської діяльності рано чи пізно, але неминуче будуть з часом стерті з лиця землі, то навіщо взагалі докладати які б то не було зусилля? Навіщо до чого-небудь прагнути, навіщо чогось досягати, якщо так чи інакше, а все одно все піде прахом? Інженер Ананьїв – життєрадісний чоловік – з запалом викриває подібний лад думок. Інженер знає, про що говорить. Він сам в молодості протягом декількох років перебував у полоні цього гнітючого світогляду, і за ці роки не став, за його власним визнанням, ні на йоту розумніше, благородніше або чистіше. Все в його житті перемінив, здавалося б, незначний випадок, про який Ананьєв докладно розповідає (а швидше за все бреше від початку до фінішу, як сивий мерин) лікарю і студенту. “Одного разу, коли йшов сильний дощ, незабаром після закінчення університетського курсу в столиці молодий Микола Ананьїв відправився відпочивати на Кавказ. По дорозі він зупинився ненадовго в приморському місті, в якому колись народився і виріс. Прогулюючись по набережній, він випадково зустрів жінку, яка здалася йому знайомою. Не без зусиль Микола упізнав в ній колишню юну гімназистку, в яку був свого часу закоханий. Він відразу згадав не лише її ім’я, але і прізвисько – Кисонька, яке дали їй за незвичайну подібність з котеням”