У літературі до образу Нарциса зверталися поети та письменники різних часів і національностей. Серед найвідоміших Публій Овідій Назон («Метаморфози»), Кальдерон (драма «Ехо і Нарцис»), Райнер Марія Рільке (вірш «Нарцис»), Персі Біші Шеллі (вірш «Адонаїс»), Ронсар (вірш «Нарцис»), Поль Валері (вірш «Нарцис говорить»), Сем Вакнін (вірш «Нарцисизм»), Кім Адонізіо (вірш «Нарцис і Ехо»), Андре Жід («Трактат про Нарциса»), Оскар Вайлд (роман «Портрет Доріана Грея»). Мета пропонованої розвідки – дослідити особливості рецепції образу Нарциса у творчості Вайлда і Овідія та виявити схожість мотивів.
Існує кілька варіантів міфу. За одним із них, провидець Тіресій прорікав батькам Нарциса, беотійському річковому богові Кефісові та німфі Лeвріоні, що їхній син доживе до старості, якщо не побачить власного відображення. Коли Нарцис виріс, у нього закохалася німфа Ехо, але до неї як, і до інших, юнак був байдужим. Богиня правосуддя Немезида покарала його. Побачивши під час полювання своє відображення у воді, Нарцис закохався у нього і помер через неможливість відірватися від споглядання самого себе. На місці його смерті виросла квітка, яку назвали нарцисом [2; 133].
В іншому варіанті спостерігаємо намагання осмислити міф реалістично. Історія Нарциса переповідається так. У нього була сестра-близнюк, і коли дівчина раптово померла, Нарцис, що дуже сумував побачив своє відображення у воді, прийняв його за образ сестри, невідривно дивився на нього і помер від горя. Відомий також варіант міфу про смерть Нарциса, яка була послана йому як кара за те, що він відкинув любов юнака Амінія, через що останній закінчив життя самогубством. Нарцис закохався у власне відображення й, розуміючи безнадійність своєї любові, убив себе. З крапель крові виросли нарциси. Ймовірно, Нарцис – давнє рослинне божество природи, що вмирає і воскресає. Зазначимо, що виникнення міфу пов’язане з характерним для древньої магії страхом давньої людини побачити своє відображення [3; 93].
Сучасний французький письменник Паскаль Кіньяр стверджує, що міф про Нарциса – це зачарування поглядом, смерть від нього: «вода лісового потоку – те ж дзеркало храму Лікосури, де той, хто молився, бачив у мутному бронзовому дзеркалі не своє обличчя, а споглядав бога чи мерця – жителя царства тіней... не можна дивитися вперед... (Персей, Актеон, Психея). Не можна оглядатися... (Орфей) Едіп вириває собі очі.