Ще Біблія однією з головних заповідей проголосила: “Поважай батька і матір своїх”. Проте це не була одностороння вимога лише до дітей. Від батьків теж дещо вимагалося. Так, наприклад, притча про блудного сина навчала батьків розуміти й прощати дітям їхні гріхи, як Батько Небесний прощає людям їхні провини. Біблія вимагала від батьків постійної турботи про своїх дітей, виховання їх, бо саме це може стати запорукою, наприклад, того, що вдячні діти піклуватимуться в майбутньому про своїх стареньких батьків.

Повага дітей до батьків формувалася під впливом поважного ставлення самих батьків до своїх нащадків. Недарма ж у доброго батька й донька взірець чеснот, а в лихої матері – донька, як собака. Крім того, у народній творчості виразно проступає ідея взаємозв’язку поколінь: від діда до батька, від батька до сина і так у безкінечність передається мудрість життя, до питань якої належить і проблема взаєморозуміння поколінь.

У цілому ж українська література подає багато прекрасних зразків добрих стосунків між батьками й дітьми. Ці стосунки, в основному, грунтуються на взаємоповазі й любові. Одним із найбільш вражаючих прикладів торжества синівської любові, на мою думку, є новела М. Коцюбинського “Що записано в книгу життя”. Герой цієї новели злиденними обставинами життя змушений вдатися до крайнього кроку – вивезти матір у зимовий степ, де вона знайшла б смерть. Стара ненька сама намовляє сина зробити це, розуміючи, що вона обтяжує й без неї важке життя сім’ї свого сина. І от син везе її в стужу надвечір’я… М. Коцюбинський помиттєво описує стан чоловіка, показуючи, які сумніви й біль вирують у душі сина, як напливають спомини дитинства, де матуся – молода й добра – частує свого малого синочка пиріжечком, де вона віддає останнє своїй кровинці… Довга й важка боротьба в серці сина завершується тим, що він вирішує не занапащати матір, бо записана в книгу життя материнська любов більша, ніж тяготи злиднів, голоду… Страшну, але й сповнену надії історію пише М. Коцюбинський, переконуючи, що немає нічого більшого й прекраснішого в житті людини, ніж роки дитинства в лоні родини, що найідеальнішою є та картина, коли старенькі батьки бавляться з онуками. І все це людина має завдяки дитячо-батьківській любові, що записана в книгу життя…

Українська література подає стільки ж художніх прикладів таких сімей, де відсутня гармонія, де щось суттєве втрачене між батьками й дітьми. Найяскравішим класичним прикладом “антисім’ї” є родина Кайдашів, змальована в повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”. Здавалося б, і сміх і гріх, коли найрідніші люди не можуть поділити між собою груші!.. Насправді ж символ тієї груші (яка врешті – таки всохла) надзвичайно глибокий. На його прикладі письменник показав непоправні й навіть трагічні у своїх можливих майбутніх наслідках процеси пересихання джерела родинної єдності, яке починається з поваги, розуміння, підтримки, спільності інтересів і передусім любові.

На жаль, історія XX століття стане жахливою ілюстрацією наслідків дії в українській свідомості “комплексу Кайдашів”. У цьому трагічному столітті антагонізми в родині на соціальному, політичному грунті доходитимуть до краю. Художню фіксацію цих жахливих наслідків знаходимо в багатьох творах. Наприклад, М. Хвильовий у новелі “Мати” показує, як материнська любов уже неспроможна помирити між собою синів, які належать до різних політичних угруповань. І любляча матір змушена покласти своє життя на вівтар сімейного порозуміння. А Ю. Яновський у романі в новелах “Вершники” простежує трагедію цілої родини Половців, члени якої вбивають один одного заради якоїсь ефемерної “вищої ідеї”, нехтуючи батьківським заповітом любити один одного. А чи не жахливими були ті приклади радянського часу, коли діти зраджували батьків, віддаючи їх до будинків літніх людей, про що з відвертим болем написав О. Гончар у романі “Собор”…

Та хоч і важким, і багатим на непорозуміння між поколіннями сімей було XX століття, але й у цей час зберігався ідеал гармонії, любові й поваги між батьками й дітьми. Про це свідчать твори багатьох митців, наприклад, вірші А. Малишка “Рідна мати моя” і В. Симоненка “Лебеді материнства”, В. Стуса “Дід помер”, повість О. Довженка “Мати”. І багато-багато інших. Бо як неможливо зупинити час, так неможливо припинити й любов батьків до своїх дітей, так само, як ніхто й ніщо не здатне настільки зчерствити серця дітей і затуманити їхній розум, щоб вони відреклися від своїх батьків.