Объяснение:

В питанні єдності літературної мови Іван Франко виходив з того, що вона є важливим об'єднувальним, консолідувальним чинником будь-якої націі. Для тогочасної України, яка впродовж кількох століть була поділена і входила до складу різних держав, проблема літературної мови, спільної для всіх українців, була особливо актуальною і значущою.

Літературну мову Іван Франко вважав „репрезентанткою національної єдності". Над тим, що таке українська літературна мова, якою їй бути, на основі чого вона повинна сформуватись у другій половині XIX ст. задумуються й інші письменники і науковці. Річ у тім, що на час активної творчої і наукової діяльності Івана Франка окреслились два варіанти розвитку української літературної мови - наддніпрянський і галицький, які попри спіль­ність, несли в собі чимало й відмінного у фонетиці, лексиці й граматиці. Проблема поглибилась ще й тим, що після сумнозвісних Вапуєвського цир­куляру й Емського указу майже вся літературно-видавнича діяльність пере­носиться до Львова, ширше - в Галичину. Не до кінця врегульованими за­лишаються також правописні проблеми.

Загалом же питання про використання діалектів у художній літературі, як відзначив І.Франко, піднімається до того часу, поки не сформується і утвердиться літературна мова

Таким чином, І.Франко відіграє особливу роль у змаганнях за єдність нашої літературної мови. У часи гострої боротьби між „москвофілами" й „народовцями", коли заперечувались існування й сама потреба єдиної ук­раїнської літературної мови, чітка позиція, теоретичні настанови Каменяра в питанні вироблення єдиної української літературної мови та його письмен­ницька мовна практика були єдино правильними, торжество яких і показав подальший розвиток української літературної мови