Ответ:

Марійка сиділа за маминим столом  у редакційному кабінеті. Низько схиливши голову  над  підручниками, вчитувалась у завдання з математики. В такт її думкам посмикувалися різко окреслені губи. Час від часу вона поглядала на маму. Та була зайнята роботою: вичитувала чергову радіопередачу. Інколи їх погляди зустрічалися, і тоді на веснянкуватих обличчях грали ледь помітні усмішки.  Мати приховувала бентежні думки про те, що її маленька донька розуміє, як нелегко жити на невелику зарплатню. Що вона не може дати їй удосталь радощів.

Редакційну тишу порушили дзвінкі кроки. До кабінету стрімко ввійшла жвава жіночка.

— Привіт! Я так рада вас бачити. Скучила. Як справи? — заторохкотіла вона з порога. — А це хто у вас? — націлила погляд зеленкуватих очей на дівчинку. — Марійко, невже це ти? Яка доросла вже!..

Марійка ще нижче схилила голову, і  дві важкі темно-русі косички впали на стіл.

— Я, — зашарілася дівчинка, і її веснянки ще більше потемніли.

— Галино, коли вона виросла? — щиро дивувалася жінка.

— У гості ходити треба, — підібрала губи мати.

Тіточка пропустила репліку повз вуха і сказала:

— Марієчко, ти не пам’ятаєш тьотю Віру, — підсунула до столу стілець, — звичайно, ти ж така маленька була, за мамину спідницю ховалася. Згадуєш? А тепер уже школярка. Що вчиш? Покажи підручник, — не даючи оговтатися дитині, вона роздивлялася книжку, розпитувала і щиро дивувалася:

— Ти ж поглянь, я університет закінчила, а ось цю задачку не можу  вирішити, може, допоможеш?

Дівчинка, відчувши непідробну  цікавість, почала пояснювати, як розв’язати задачку, а потім розповідала і про себе, і про школу. Мати здивовано поглядала з-під світлих брів на донечку, як правило, неговірку, сором’язливу. Тепер вона відкрилася перед майже незнайомою жінкою. І все щебетала-щебетала з нею. Мимоволі вони перетворилися на  однодумців і однолітків, що перешіптувалися між собою і сміялися.

Мати закінчила роботу, подивилася теплим  відкритим поглядом, сказала:

— Ви так добре спілкуєтесь, але вже й час додому збиратися.

Маша неохоче почала складати підручники, а тітка Віра з жалем  промовила: нічого в мене солоденького немає.

— На, Машо, гривню — шоколад купиш, — дістала з гаманця гроші.

І раптом побачила, як ще хвилину тому усміхнені сріблясті очі стали зажуреними. Дівчинка взяла в руки гроші, подякувала. І, не роздумуючи, повернулася до мами і простягла гривню.

— Мамо, купи картоплю, бурячок, капусту, а якщо вистачить, то й моркву — і звариш борщу, — зовсім по-буденному розпорядилася дівчинка.

У дитячі очі заглядало не тільки осіннє сонце, а й доросле життя.

Объяснение: