Для свідомості більшості читачів Василь Стус залишається леген­дарною постаттю незламного борця за волю України. Країна в той час потребувала свого героя, який би став на захист вічних цінностей бут­тя, і такий герой з’явився. Як мало хто в той час, він словом і ділом здобув право називатися справжнім національним героєм.

Слово Василя Стуса зайняло свою мистецьку висоту і гідно три­має її. Це він проголосив одвічне право людини і митця вільно ви­словлювати свої думки, вільно мислити, вільно вибирати свій шлях у житті. Прагнучи правди в житті й творчості, зазнав важких ви­пробувань, поневіряння, гоніння, засудження, заслання.

Василь Стус вповні, по самі вінця своєї зболеної душі, пізнав немилосердні муки зазіхання на внутрішню свободу шляхом фізич­ного спокорення, тотального нищення творчого генія, навіть у слав­нозвісні шістдесяті роки, роки «хрущовської відлиги». Він писав:

Обвали днів і літ — як пам’яті провали, внизу струмлять хорали, вгорі — вселенський гніт, і мову одібрали — вселенський душить світ!

У тоталітарному суспільстві поет не міг і не хотів бути знаме­нитим. Внутрішня свобода для нього дорожча за будь-яку славу, визнання, бо в умовах комуністичної деспотії це була одна з найпід- ступніших репресій.

Головне для Стуса — зберегти внутрішню свободу, хоча «сто кістлявих рук нещастя заломило», хоча поет зримо відчуває, як його «прозоре тіло пливе за смертний пруг», бачить внутрішнім зором себе, розіп’ятого — «це може статись в кожнім тижні», та він не боїться смерті, іноді навіть викликає її:

О, власну стріти смерть — як щастя засягнути і обірвати пута, ввійти у коловерть.

Страшно це розуміти, але вінцем свободи, її втіленням для по­ета є смерть, оскільки життя не дає йому можливості жити, і лишає­ться тільки:

смертю зберегти себе, внутрішньо вільного, для себе і для України.

Тепер провидь у маячні десь Україна — там усе — в антоновім огні жахтить усеочам.

До неї ти від неї йдеш.

Страсна до неї путь та, на котрій і ти падеш і друзі — теж падуть.

І поет знаходить у собі сили перебороти страх смерті, страх покарання за непокору, які, можливо, притаманні кожній людині. Він знаходить сили бути вищим за будь-які страхи, тому й пише:

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаюсь, чи важкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття...

Своє життя поет сприймає як сходження на Голгофу, як хрес­ний путь, на якому він, як і Христос, повинен нести свій хрест до кінця, тому що од цього залежить не тільки його власна доля, але й доля цілого покоління, народу:

Ця Богом послана Голгота веде у паділ, не до зір...

Скільки страждання, і більшою мірою страждання психологіч­ного довелося зазнати митцеві. Але з повним розумінням свого покликання він пише:заслання, він, мабуть, був Поетом від народження і був сильною особистістю, яка не могла пливти за течією. І, як бачимо, навіть дуже сильний вітер не міг зламати чи зігнути міцного дуба.

Сховатися від долі — не судилось.

Ударив грім — і зразу шкереберть пішло життя. І ось ти — все, що снилось, як смертеіснування й життєсмерть.

Багато хто, мабуть, задумується над питанням: чи це страждан­ня викувало поетичний талант Стуса? Цікаво, що більшість крити­ків пишуть про те, що якби не стражденна доля поета, якби не тюр­ма і каторга, Стус не став би тим, ким є, і тоді б Україна не мала свого поета. Ця думка кочує із журнальних статей в газетні, вона присутня на сторінках підручників, але чи можна з нею погодити­ся. Я думаю, що це Стус творив свою долю, це він витворював свої страждання, тому що інакше просто не міг. Він не міг змиритися з оточуючою його дійсністю, з політикою тоталітарної держави, не міг пристосуватися, скоритися. Він був поетом ще до першого свого