3. У колі українських літераторів, що мешкали у Празі, скромний і стриманий О. Ольжич (син Олександра Олеся) зовні нічим не вирізнявся. Неординарність його натури – політичного діяча, вченого і поета – ставала очевидною пізніше. О. Ольжич вірив у майбутнє України, вірив, що її час прийде. Прагнув і в особистому залишити після себе слід. Саме з розумінням степу як місця українського індивідуалізму та анархізму єднає О. Ольжич «дух руїни», що є засадничим в українській історії. Для автора українська історія – це «…боротьба двох сил:

конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожеранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною»

______________________________-

створюючи поезію О. Теліга ніколи не вдається до імітації чоловічої стилістики. Її лірична героїня сповнена суто жіночою мужністю, яка на відміну від чоловічої має не аполонівський, а діонісійський характер. Поезія О. Теліги наповнює символічними образами гарячого вина, палаючої лампади, сонця і блискавиць та ін., що вже були апробовані в текстах поетів-чоловіків, надаючи їм особливої жіночої сексуальної енергетики.