Ответ:

1667, 30 листопада – Джонатан Свіфт народився в Дубліні, в родині чиновника. Батько помер ще до народження сина, і мати залишила його на виховання дядькові.

1673 – Свіфта віддають на навчання в граматичну школу в Кілкенні (Ірландія).

1682-1688 – навчання в Трініті-коледжі Дублінського університету.

1689 – Свіфт переїхав до Англії, де працював літературним секретарем у Вільяма Темпла

1692 – Отримує ступінь магістра мистецтв в Оксфорді.

1694 – їде в Ірландію, де завдяки рекомендації Темпла отримує посаду в ірландському архіві.

1694 – прийняв духовний сан англіканської церкви. Його призначили священиком в ірландське селище Кілрут

1696 – починає писати притчі «Казка бочки» і «Битва книг» і анонімні сатиричні памфлети. Після смерті Темпла, не знайшовши іншої роботи, стає служителем церкви Святого Патрика в Дубліні.

1702 – Свіфт здобув ступінь доктора богослов’я в Триніті-коледжі., відбувається його зближення з вигами – опозиційною партією.

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТВОРУ: Судячи з листування Свіфта, задум книги «Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу хірурга, а потім капітана кількох кораблів» («Travels into Several Remote Nations of the World in Four Parts by Lemuel Gulliver, first a Surgeon, and then a Captain of Several Ships») у нього виник у гуртку лондонських дотепників, які вигадували гумористичні історії від імені обмеженого вченого-педанта Мартина Скріблеруса (тобто «писаки»). 1726 року перші два томи «Мандрів Гуллівера» (без зазначення імені справжнього автора) виходять друком; інші два публікують наступного року. Книга, дещо змінена цензурою, користується небаченим успіхом, і авторство її ні для кого не секрет. За кілька місяців «Мандри Гуллівера» перевидають тричі, незабаром з’являються переклади німецькою, голландською, італійською та іншими мовами, а також розлогі коментарі з розшифруванням свіфтівських натяків і алегорій. Вольтер дав захоплений відгук про книжку і надіслав декілька примірників у Францію. Перший переклад французькою мовою, що на багато років став класичним, виконав 1727 року письменник, абат П’єр Дефонтен. Наступні переклади іншими європейськими мовами майже півтора століття робили не з англійського оригіналу, а з французької версії. У листі до Свіфта Дефонтен перепросив за те, що майже половину тексту він переробив, щоб книга відповідала французьким смакам. У відповідь Свіфт, удавано відсторонившись від авторства, дав оцінку своєму творінню: «Прихильники цього Гуллівера, яких у нас тут незліченна кількість, стверджують, що його книга проживе стільки само, скільки наша мова, бо цінність її не залежить від сьогоденних звичаїв мислення й мови, а полягає в низці спостережень над одвічною недосконалістю, безглуздям і вадами роду людського». Популярність свіфтівського героя спричинила численні наслідування, фальшиві продовження, інсценування і навіть оперети за мотивами «Мандрів Гуллівера». На початку XIX ст. у різних країнах з’являються значно скорочені дитячі перекази «Гуллівера». Зображуючи Ліліпутію, Свіфт висміює все те, що його не задовольняло в тогочасній Англії. Закони, звичаї, устрій Ліліпутії — це гігантська карикатура на монархічну Британію. Країну велетнів Бробдінгнег автор змальовує як ідеальну монархію, яка протистоїть недосконалій Англії, а її короля — як мудрого правителя, що засуджує війни й у своїх діях дотримує принципів вищої моралі (є й протилежні трактування). Подорож Гуллівера до Лапути з відвідуванням Великої Академії — це в’їдлива сатира письменника на псевдонауку його часів, відірвану від реального життя. Заключна частина роману ознайомлює читача з останньою мандрівкою Гуллівера — до країни з розумними кіньми та здичавілими представниками людства — єгу. Усе це є результатом глибокого розчарування автора в можливостях позитивного розвитку суспільства.  «Свіфт застеріг людей, він показав усю гидоту і жах застою, позбавленого ідеалів, повного безглуздого егоїзму життя»,— напише потім видатна українська поетеса Леся Українка. 1889 року вона переклала перші дві частини твору (переклад утрачено). Повний переклад роману, здійснений відомим харківським філологом Миколою Івановим, вийшов друком 1935 р.