Шевченко для нас - це не тільки те, що вивчають у школі, а й те, чим живуть, з чого черпають життєві сили, любов до України.

У кожної людини є щось своє, найсвятіше. Для неї воно настільки величне, що й думкою не осягнути. Таким було ставлення до рідної землі неперевершеного поета Тараса Шевченка.

Трагічною була його доля. Сирітство, поневіряння у наймах, жодної рідної душі поруч. І це в період життя, який вважають найсвітлішим, найщасливішим. Одна-однісінька за все життя усмішка долі - звільнення від кріпацтва. Яким потрібно бути сильним і цілеспрямованим, щоб за кілька років надолужити те, що набувається десятиріччями: здобути освіту, оволодіти майстерністю художника, а потім шляхом самоосвіти стати одним з найосвіченіших людей свого часу.

Ми зараз живемо у величний час, коли наша земля давно позбулася "врага-супостата", а от оновлення її продовжується. І здається, що пройде ще немало часу, доки наша країна досягне Шевченкового ідеалу. А тому ми просто не маємо права давати тліти тому яскравому вогню поетової мрії про наше щастя, не підтримувати його палахкотіння. І з вогнем цим у серці маємо відроджувати нашу прекрасну українську землю - нашу Батьківщину.